У 1953-му, коли роман вперше було надруковано, така сцена здавалась фантастичною. Сьогодні це цілком реальна опція домашньої техніки. Це – «інтернет речей».

Інтернет речей (англ. Internet of Things, IoT) — об'єднання будь-яких об'єктів (речей) в мережу для покращення їхньої функціональності. Найкраща ілюстрація — система «розумного будинку», здатна самостійно підтримувати комфортну температуру, вологість та інші характеристики середовища. Спеціальні датчики дозволяють виміряти поточні показники, а далі система вмикає кондиціонер, термостат, зволожувач повітря або інші прилади — з потрібними налаштуваннями.

Історія

Автор терміну «Internet of Things» — «піонер технологій» Кевін Ештон. В кінці 1990-х Ештон вивчав RFID — радіочастотну ідентифікацію. Ця технологія дозволяє кріпити на предмети маленькі мітки, що містять важливу інформацію і дозволяють зчитувати її на відстані.

RFID-мітки можна побачити, приміром, на товарах в магазині. Це маленька наліпка або ж мітка в пластиковому корпусі. В будь-якій формі вона дозволяє, наприклад, запобігти крадіжкам: якщо товар з активною міткою наближуаться до сенсора, встановленого на виході, звучить сигнал тривоги.

У 1999 році Кевін Ештон, працюючи в компанії Procter & Gamble, запропонував своєму керівництву використовувати радіочастотні мітки, щоб створити покращену систему управління поставками. Пояснюючи ідею, він скористався терміном «інтернет речей».

Використання і перспективи

Концепція інтернету речей дуже широка. Немає чіткого списку приладів, для яких можна застосувати цей підхід. Це можуть бути побутові прилади: пральна машинка, якою можна керувати онлайн, або холодильник, що сам напише список продуктів і замовить доставку. Ще один варіант — гаджети, котрі можна носити: фітнес-трекери, «розумні» годинники. Також до інтернету речей відносять автомобілі та інший транспорт з системою автопілоту — такі, що можуть їздити без водія.

Гаджет може під'єднуватись до глобальної мережі Інтернет або ж «співпрацювати» з іншими приладами, що знаходяться поряд. Так виникають системи «розумного» будинку або ж цілого «розумного» міста.

Технології, що використовуються

Прилади, котрі можна віднести до інтернету речей, зазвичай мають чотири характерні технології: ідентифікатор, датчики, інструменти для зв'язку з іншими приладами та вбудований комп'ютер.

В якості ідентифікатора використовуються RFID-мітки, QR-коди (ті чорно-білі квадратики, що їх може зчитувати майже кожен сучасний телефон) або інші технології. Мітка дозволяє приладу мати своє «ім'я».

Датчики і сенсори потрібні, щоб отримувати інформацію з середовища. Приміром, так фітнес-трекер зчитує інформацію про пульс людини. Також прилади можуть отримувати інформацію від інших приладів та з мережі — за допомогою Bluetooth або WiFi.

І, нарешті, для обробки всіх отриманих даних і виконання програм використовується вбудований комп'ютер. Він може бути доволі складним — як той, що керує автопілотом в сучасному автомобілі — або ж зовсім примітивним.

Небезпеки і ризики

Найбільшим недоліком інтернету речей вважають низький рівень безпеки. Дуже часто такі прилади не мають жодних антивірусів чи навіть перевірки користувача. Під'єднання до інтернету — великий ризик. Хакери можуть отримати доступ до такого пристрою та вкрасти особисту інформацію.

Останнім часом експерти навіть говорять про «ботнети речей» (Botnets of Things). Оригінальне значення терміну «ботнет» — це мережа комп'ютерів, заражених вірусом. Вірус відстежує і передає хакерам всі введені паролі, фінансові та інші секретні дані. До того ж, комп'ютер в ботнеті інколи порівнюють з зомбі: після зараження він починає «кусати» і заражати інших.

Відповідно, термін «ботнет речей» означає мережу приладів, заражених певним вірусом. Журнал MIT Technology Review включив це явище до 10 найбільш важливих, проривних технологій 2017 року.

MIT Technology Review — журнал MIT, Массачусетського технологічного інституту (США). Цей навчальний заклад вважається одним з найкращих технічних вишів світу. Наразі посідає перше місце у рейтингу QS World University Rankings. Кевін Ештон вивчав RFID-мітки, працюючи керівником дослідницького центру Auto-ID Center в MIT.